Опустили верби
своє довге гілля
до самого низу,
до неньки-землі,
поховали листя,
як срібне намисто,
в запашній траві.
Тій би покрутитись,
за листя вхопитись,
злетіть в височінь …
Та не хоче зілля
тягнутися вгору,
бо слизьке те віття,
неприємна тінь …
Тільки дурник-хміль
кинув свій батіг
та й заплів косу …
Де вже йому знати,
що те місце – біль;
міг би поспитати,
як пече та сіль,
як ятрить ту рану,
золоту росу …

По-під яром стежка,
немов та мережка,
гадюкою в`ється,
забігає в осоку,
у траву високу,
за кущами ховається,
немов комусь збирається
голівоньку закрутити.
Таки й закрутила –
ти ба, яка сила!..

Йшло воно, бідне,
та й впало –
чи то ж було комусь зайве,
спитати …
Кого?!
Де їх, катів тих, шукати,
що змусили бідаху
світом блукати?
Не щастя воно шукало –
хліба,
не знайшло
та й впало,
головою вдарилося
об землю
і навік пропало.
Лежить собі зверху –
хто сховає?
Може, той, що на скрипці грає?
Чи той, що останній сухар догризає?
Так, бо він знає:
свій шлях пройшов …
Тож взяв заступа
та й пішов
копати.

Копав старий Петро
поки й звечоріло,
поки небо вечірнє
замерехкотіло.
Копав довго –
земля не пускала:
плакала, корінням лякала,
неначе жива
полишить благала.
Благала, благала
та й ямою стала.

Витер старий Петро чоло,
вузлуваті руки,
присів край ями
відпочити –
позаді всі муки.
Ой ви муки, наші муки,
як ті повні суми …-
полилися думи.
Полилися тяжкі думи
по-над верболозом,
по-над яром,по-над ставом
та по-під горою,
чорну землю захотіли
обійнять собою.
І та здригнулася,
почала тужити,
а старому подумалось:
нащо ж було жити,
працю творити,
щоб побачити на старість,
як будуть душити?

Взяв старий Петро дитя,
потягнув до ями,
а воно – о Боже! –
воруше губами:
-Мамо, мамо,
дай хліба,
бодай крихту …
Ворухнулось нещасне
та й захололо,
в грудях старечих
вмить похололо.
Щось тріснуло всередині –
стало душити,
потемніло в очах –
зачало крутити.

Закрутило, покрутило
та й вириту могилу,
поряд з сиротою,
тихо удолило.